Від Сяну до Дону

І звихрена грива в нічного коня,

Ніхто по дорозі його не спиня.

Лиш дівчина плаче: "Козаче, козаче,

А я зостаюся на світі одна".

О ночі суворі і дні бойові,

І чоло козацьке і груди в крові.

Горять на світанні заграви багряні,

Одначе не треба, не треба тужить.

І чоло козацьке, і груди в крові,

Один він лежить у досвітній імлі.

Над ним тільки зорі та місяць в дозорі,

Та душі, що будуть ще жить на землі.

Одначе не треба, не треба тужить:

На світі лишається дівчина жить.

Далека дорога, а в серці тривога

І рання сльоза, що на віях бринить.